ПУБЛІКАЦІЇ

Віторган: Як я можу думати про смерть, коли ці дива переді мною – три жінки: Ірочка і мої дві дівчинки?

Я ніколи не відмовлявся від ролей негативних персонажів. Тому зі мною обережно спілкуються

 Еммануїле Гедеоновичу, добрий день! Ви не уявляєте, наскільки я радий, що ми сьогодні з вами зустрічаємося, до того ж у Києві. Я хочу зробити теплу, добру, людську розмову і щоб у нас сьогодні не було політики. Тому що політика роз’єднує, а нам потрібно об’єднувати.

– Кому як не вам знати, що означає розмовляти з політиками?!

 Зараз ви перебуваєте в Києві, де знімаєтеся в кіно. Що це за фільм?

– Поки його ще не змонтовано і не відзнято, звісно. Тому не варто про це говорити. В усякому разі, як мені здалося, у цьому фільмі, як дуже рідко буває, мало крові. Ось це для мене просто чудово. Просто захлинаєшся весь час у крові, на жаль.

 Юшить з екрана?

– Так. Це дуже складно, безумовно. Можу сказати, що я вкрай рідко відмовляюся. Особливо останнім часом. Усе це пов’язано навіть не стільки з творчістю, скільки з фінансовим боком нашого перебування в цьому житті. У кожного є свої проблеми, проблем і в нас достатньо. Тому іноді даєш згоду на те, на що раніше ніколи б не давав. Але поки що, іноді, не завжди даєш. Маю вам сказати, що у згоді на ці пропозиції ще є плюс, до того ж чималий. Тому що це Київ, це Україна, у якій я, на превеликий жаль, досить давно не був, але багато про неї чув. Навіть перебір у цьому сенсі величезний. Тому самому побувати в цьому місті й поспілкуватися із цими людьми – це взагалі насолода.

– Із Києвом що вас пов’язує? Ви часто бували тут?

– Так, звісно. Гастролі, зйомки, зустрічі з артистами. Київський театр російської драми – приголомшливий зовсім, із чудовою школою, із прекрасною трупою. Великі артисти. Не мені вам розповідати й називати їхні прізвища.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

Я був дуже радий завжди зніматися на київській кіностудії Довженка з прекрасними хлопцями та дівчатами. Не пам’ятаю конфліктних ситуацій. Та я взагалі вкрай рідко буваю в конфліктній ситуації. Напевно, тому що я переграв таку кількість конфліктних ролей. Наприклад, оберштурмбанфюрер СС, білогвардійський офіцер… Я ніколи не відмовлявся від так званих негативних персонажів. Тому зі мною обережно спілкуються.

 Дивно, до речі!

– Ніколи. Від позитивних відмовлявся. Особливо коли позитивна роль була взагалі катастрофа, коли позитивний герой узагалі не розумів, звідки діти з’являються. Тільки гасла – і все. А негативні персонажі – вони такі, м’ясисті… І драматургія, і сценаристи виписували негативних персонажів глибше, ніж позитивних. Очевидно, цей матеріал давав можливість бути потужнішим, чи що.

 А ви уявляли себе на місці своїх негативних персонажів? Намагалися їх виправдати?

– Безумовно, тому що я виконував їхнє життя. Я намагався максимально порозумітися з драматургами, сценаристами, режисером-постановником щодо персонажа: чи має він можливість безпосередньої негативної дії або щось у його житті було таке, що він вирішив комусь помститися.

Можливо, звучить занадто голосно, але це дійсно так: я давав згоду на виконання негативних персонажів, щоб люди, які бачать мене на екрані або на сцені, розуміли, що це не найкращий спосіб проживання життя. Усього-на-всього.

Для мене є величезна кількість так званих конфліктних ситуацій, у яких я пробачаю. Я не пробачаю тільки тоді, коли одна людина бере на себе право позбавити життя іншу людину. Це для мене взагалі незрозуміло. Або коли натовп може визначати будь-який вияв твого життя. Навіть якщо ти сам перебуваєш у натовпі, але займаєшся чимось іншим, натовп може задавити геть усе. У цьому сенсі, звісно, реакція у мене завжди дуже болюча.

 Багато ваших колег каже мені, що через пандемію коронавірусу вони позбавлені роботи, позбавлені грошей, позбавлені майбутнього, найближчого принаймні. І вони не знають, як годувати свої сім’ї. Як ви перенесли?

– Ви маєте рацію абсолютно. Був величезний період, коли ми просто сиділи вдома, мало не п’ять місяців. Немає ж жодної можливості працювати, правильніше, заробляти. Працювати – будь ласка. Читай, учи, репетируй сам із собою, будь ласка. Але фінансово дуже складно.

Нам дуже пощастило з Іринкою, моєю дружиною, і з нашим будинком. Це культурний центр, у ньому завжди відбувалася купа приголомшливих зустрічей із людьми найрізноманітніших професій.

 Культурний центр Еммануїла Віторгана розташований у центрі Москви, на Остоженці. Осередок, перетин усіх найкращих людей Москви, діячів мистецтва, культури. Зараз він теж не функціонує, так?

– Теж, безумовно, закритий. Але ми однаково себе виявляємо. Ми знімаємо, видаємо в ефір щотижня. Тільки ось зараз перерва через те, що ми приїхали до Києва на зйомки. А так ми виходили в ефір та із задоволенням спілкувалися з людьми, нашими колегами зокрема.

Зростом я в маму. Вона висока одеситка, тепла, із такими грудьми славними… Я коли приїжджав, уже коли був великим телепнем, з інституту, говорив: «Мамо, потанцюймо». Притискався до неї як дитина

 Еммануїле Гедеоновичу, ви народилися в Баку. Це особливе місто?

– Це чудове місто, безумовно, особливе, як і будь-яке інше місто. Мале воно чи велике – не має значення. Завжди дуже особливі міста, бо там особливі люди. У кожного свій вияв. У Баку мене народили 1939 року…

– …до нашої ери?

– Ви уявляєте, скільки мені років?

(Сміються.)

Але я прожив у Баку лише три роки. А взагалі вся моя рідня – це Одеса. І мої батьки зокрема. Поїхали з Одеси у зв’язку з тим, що треба було десь працювати… Адже раніше скеровували на роботу – не сам оформлявся. І тата з мамою відвезли в Баку.

 Потім вони повернулися до Одеси?

– В Одесу батьки вже не поверталися. Потім було місто Ставрополь на Кавказі, а потім Астрахань. Тато був дуже великим фахівцем у борошномельній промисловості. Я вдаю зараз, що пам’ятаю, коли тата забирали на фронт, в армію: мама тримала мене на руках, мій старший брат Вова, він на три роки старший за мене, стояв на землі, а тато вже у формі, чекали на ешелон. Підійшли якісь люди, тата відвели, і з’ясували, що на жодний фронт він не поїде, а відновлюватиме хлібну промисловість. Він закінчив Одеський борошномельний інститут і виявився дійсно приголомшливим фахівцем. Тому його мотали по всьому Союзу і ми всюди побували.

Подивитися цю публікацію в Instagram

Публікація від Еммануїл Віторган (@emmanuil_vitorgan)

 А сьогодні в Баку ви буваєте?

– Так, звісно. На нас там чекають.

 Добре приймають?

– Як вони приймають! Безумовно, ми за це безмежно вдячні. Хоча загалом я почуваюся дещо сором’язливо там. Такий яскравий вияв… Загалом, якщо в тебе концерт чи вистава, спершу ти маєш повечеряти, випити, поспілкуватися…

 Гарне місто?

– Дуже стало гарним. Приголомшливо гарне місто. Раніше його було зруйновано потужно. Але зараз вони молодці, так відновилися. До того ж така різноманітна архітектура. Й абсолютно неймовірна кількість розумних, мудрих людей… Ми були там, коли були якісь збори світового плану, і чомусь нас запросили… Одне слово, я побачив там величезну кількість азербайджанців найвищого класу. Просто приголомшливо. Тому що, живучи в Росії, завжди – що? Ринок, зрозуміло.

 Так, так.

– Тому і ставлення таке до Азербайджану або до людей іншої, не такої національності. А тут просто ми були ошелешені.

 Еліта, еге ж?

– Дуже чудово. І я абсолютно переконаний – кажу це не для того, щоб підлестити, – що кожна нація має таку кількість людей, які можуть зробити так, щоб світ був гарним.

 Еммануїл Гедеонович, голлівудська зовнішність, високий зріст, гідність…

– Це ви зараз про кого?

 Це я про вас. Ви в батька чи в маму?

– За зростом – у маму. Вона – висока одеситка, приголомшлива, тепла, із такими грудьми славними… Я коли приїздив, уже як був великим телепнем, з інституту, казав: «Мамо, потанцюймо». Притискався до неї як дитина. І досі в мене така свіжа ця пам’ять. Думаю, як і в кожного… Коли мама покидала цей світ, це була взагалі катастрофа. Але час збігає – усе минає… Тато витримав іще два роки. Вони разом прожили приблизно 60 років. Приголомшливо спілкувалися. Я ніколи не чув від них грубого слова на адресу одне одного, ні підвищених тонів, у всякому разі у присутності дітей. Ніколи.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

 Скільки вас, дітей, у сім’ї було в батьків?

– Я і старший брат.

 А в мами і тата в сім’ях?

– Там просто неймовірна кількість. Якщо приїздили в Одесу, я не встигав усіх обійти. Коли наставав фінал перед від’їздом і ми ще когось не бачили, то намагалися зібрати в одну квартиру всіх, щоб хоча б привітатися. А оскільки я був таким цілувальником… Ну, молодший, так. Старшому, Вовці, завжди діставалося більше через мене. Загалом плаксою я був страшенним… Мама мала шістьох сестер і чотирьох братів.

 Їх 11 було в родині?

– Окрім мами, 10. У тата – 11.

 Фантастика!

– Це взагалі казка, звісно. А оскільки приїздили на канікули, незначний проміжок часу, то, звісно, обсяг ніжності тобі діставався річний.

 Запам’ятати всіх родичів неможливо, чи не так?

– Усіх – ні.

 Пів Одеси родичів, напевно.

– Так.

 І пів кладовища, напевно.

– Звісно. І не тільки старше покоління, на превеликий жаль. Є вже і брати, і сестри, і племінники, і племінниця.

 Ви Одесу любите?

– Так, безумовно. Я ставлюся до неї уклінно.

 У вас спрацьовує якийсь генетичний поклик, коли ви перебуваєте в Одесі?

– Мені просто дуже приємно. Я не знаю, що це за поклик, але хочеться з ними випити.

 Я знаю, що незабаром ви будете знову в Одесі. У вас там творчі вечори будуть?

– Так, два вечори.

 Чудово.

– Я так прагну спілкування, й Іринка, звісно. Так давно не бачилися…

Ми можемо сказати про голос Висоцького: «Б-р-р, хрипота – що це таке? Іноді текст не дуже розумієш. Як не соромно? Нехай займається вимовою». Але він великий

 Леонід Бронєвий народився в Києві й уже наприкінці життя проводив у Києві кілька разів по кілька місяців в Інституті серця у Бориса Тодурова. Він його рятував – і ми зблизилися в цей час із Бронєвим. Він мені дуже багато розповідав про свою театральну одісею, про те, скільки театрів у провінційних містах змінив. І Михайло Свєтін, із яким ви знімалися в чудовому фільмі «Чародії», теж родом із Києва. Він розповідав про біржі, на яких акторів добирали як коней буквально, і про провінційні театри, про поневіряння, про невлаштований побут… Скільки ви театрів змінили?

– Здається, п’ять.

 Провінційні були?

– Так, до того ж принципово провінційні. Я закінчив Ленінградський театральний інститут. Мені пропонували після закінчення залишитися в «Александринке», тоді – Театрі імені Пушкіна, або Театрі імені Коміссаржевської. На той час Ромео і Джульєтту грали народні артисти СРСР, яким було під 40 і за 40. Мої колеги, які залишилися в Пітері, протягом року нічого не грали. А я не міг так. Я дипломну виставу грав… [Олександр] Крон – автор п’єси, зараз навіть пам’ятаю.

 Так, був такий. Про флот писав.

– Так, так… Цілих шість ролей я грав в одній виставі! Перегримовувався дуже довго. Поза роботою я себе не міг уявити. Відмовився від усіх офіційних пропозицій – і «Александринки», і Театру Коміссаржевської. І ми цілою групою, людей 8–10 нас було, поїхали в місто Псков, поруч із Ленінградом. Там чудовий, затишний драматичний театр. І ми там протягом двох років працювали як прокляті. Випускали вистави мало не за два-три місяці. Народу ж небагато у Пскові живе, тому треба частіше прем’єри. Це був чудовий досвід антрепризи.

 Ви ж і в театрі на Таганці трішки попрацювали?

– Ми були змушені попрацювати. Коли пішли з Театру імені Станіславського, коли наш обком партії жахливо поставився до молодої режисури… Дали такий спалах… «Доросла донька молодої людини» (вистава Анатолія Васильєва за п’єсою Віктора Славкіна. – «ГОРДОН»)… Звісно, це була страшна історія. Прийшли молоді хлопці: Толя Васильєв, Борис Морозов, Йосип Райхельгауз. Вони не хотіли взяти театр Станіславського – і розірвати всіх. Навпаки. Вони стали активно шукати. Комусь це подобалося, комусь не подобалося…

 Таганка – це був 1982-й, наскільки я розумію. Тобто Висоцький уже помер, 80-го, Любимов іще не поїхав. Він 1984-го поїде.

– Звісно, ми спілкувалися з Любимовим. До речі, дуже тепло.

 Гарний колектив був на Таганці тоді?

– Різний, дуже різний. Була зв’язка відомих артистів і чомусь дуже різке ставлення до чогось наступного.

 Навіть так?

– Так. Але це риса дуже багатьох культурних закладів.

 Юрій Петрович Любимов говорив мені, що артисти Висоцького не любили. Багато хто навіть ненавидів. А чому, як ви гадаєте?

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

– Він міг зробити і сказати те, чого інший ніколи не зробить і не скаже.

 Невже?

– Він усе міг. Тому що в цей час Володимир Семенович був охоплений коханням до жінки. Не до театру, із яким він був завжди. Це превалювало над театром. Він міг сказати Любимову: «Юрію Петровичу, ідіть. Я поїхав».

 Ви спілкувалися з Висоцьким?

– Так. Не так часто, як хотілося б, але навіть у нас удома він був.

 Та невже! І грав?

– Так. Давно дуже. Ще тоді, коли він не був тим Висоцьким, яким став.

 У чому феномен Висоцького, на вашу думку? Багато ваших колег мені говорило: «Та він такий самий, як ми, урешті-решт. Він низьким на зріст був. Чому така слава?» Багато хто дивується досі.

– Це і добре, що вони говорять, що «він такий самий, як ми», «низький на зріст»… Ні, він великий. Ця пам’ять недарма живе. І я абсолютно переконаний: житиме дуже-дуже довго. Так, ми можемо сказати про голос: «Б-р-р, хрипота – що це таке? Навіть іноді текст не дуже розумієш. Як не соромно? Нехай займається вимовою». Але він такий.

 А народ любить досі.

– Ох, ще й як! І як же це чудово… Я розумію, що можлива різниця в оцінках. Я все чудово розумію, звісно.

 Слухайте, ви абсолютно незаздрісна людина якась?!

– Абсолютно.

 Дивно для актора. Актори ревно ставляться до чужого успіху.

– Ні, що ви? Залежно від вистави, іншого театру чи свого – не має значення… Прем’єра, припустімо… Ця вистава мені може не сподобатися, але я абсолютно переконаний, що я маю зайти за лаштунки і сказати виконавцям «дякую». Вони на це витратили шматок життя.

 Чудово.

– Повірте мені: це анітрохи не перебільшення. Це нормально абсолютно – сказати «дякую» за те, що робили. Тобі це – повторюю – може не сподобатися. Але вже коли подобається – звісно, тут уже заздрість: «Ох, і мені б так…» Але мені вкрай рідко довелося заздрити. Режисура, особливо в театрі: [Георгій] Товстоногов, [Андрій] Гончаров, Марія Йосипівна Кнебель… О, Господи… Я ж із ними з усіма працював.

 З [Анатолієм] Ефросом працювали?

– З Ефросом – ні. Коли він побачив виставу «Доросла донька…» Це мені розповідав Сергій Шакуров, який був на виставі, потім зайшов за лаштунки: «Ти знаєш, зараз Ефрос виходив із залу. Я в нього запитав: «Ну як?» Він каже: «Вибач, Сергію, не можу нічого сказати». І пішов».

 Оце так!

– Ось така в нього реакція була на цю виставу.

Раптом Товстоногов піднімає чарку і каже: «Я б хотів випити за одну молоду людину, щодо якої помилявся». У мене сльози на очах

 Товстоногов, із яким ви працювали, – дійсно великий режисер. Номер один Радянського Союзу?

– На ті часи – абсолютно. Така велич, така міць… А Гончаров – це що? Зносив геть усе!

 Товстоногов чим брав?

– Безумовно, мудрістю. Його бажанням було, щоб люди, які сидять у залі, розуміли, про що йдеться, щоб не підлещуватися до них, а викликати в них реакцію: «А що? А навіщо?» БДТ був просто унікальним театром, із такою когортою акторів, [Юхим] Копелян…

 Едвард Радзінський розповідав мені, що, коли репетирували у БДТ його виставу «104 сторінки про кохання», він, іще молодий, приїхав на репетицію. Сяк-так актори тинялися сценою, [Тетяна] Дороніна та інші зірки. Він подумав: «Узагалі бозна-що». І раптом з’явився Товстоногов. «З’явився Гога, – він сказав, – і все завертілося, закрутилося, набуло цілісності, і стало зрозуміло, що це за вистава». Товстоногов ще й магнетизм мав?

– Приголомшливий. Ось зараз ви мені нагадали… Уперше в Радянському Союзі поставили мюзикл «Вестсайдська історія». Цей мюзикл поставив Товстоногов.

 У БДТ?

– Ні, у Театрі Ленінського комсомолу в Ленінграді. Він, коли був за кордоном… Далеко не всіх випускали за кордон, але народного артиста СРСР і лауреата премій випускали. І він там побачив «Вестсайдську історію» – і привіз звідти цей мюзикл. У наш молодіжний театр Ленінського комсомолу… Ох, яка це була насолода… Ці репетиції, ці танці, ці бійки… Там же вся молодь, дві групи: американці й пуерториканці. Я очолював пуерториканську групу. І чудові молоді режисери, Володя Воробйов, Сандро Товстоногов, син Георгія Олександровича. Їх теж немає вже… Скільки пішло людей… «Вестсайд сторі» – це була історія чудова, особливо для мене.

Нарешті Товстоногов приїздить подивитися, що там зробили молоді режисери. Тиша одразу мертва. У театрі викликали всіх. Усі двері тримають, щоб тільки тихо було. Він приїздить… А він палив, не випускав цигарки з рота. Зал величезний, 2 тис. із гаком місць. А сцена – узагалі можна було літаками літати, танками їздити. Величезна сцена. Десь у середині залу його маленький столик. Він приїхав: «Ну давай, показуй». Володя Воробйов і Сандро тут поруч. Стали показувати. А в мене виховання моє в театральному виші: ніколи не перебільшувати того, що ти відчуваєш наразі. Ті репетиції, які були до цього, – це не було ще, так би мовити, останнім видаванням, фіналом. І я так і діяв. Георгій Олександрович жахливо… Він: «Хто? Нічого не чую, що він каже. Що таке?» А до мене хлопці чудово ставилися. Сандро каже: «Це наша надія. Ти що?» – «Яка «надія»!? Іншого артиста!» – «Тату, ти що робиш?» – «Іншого, я сказав». – «Кого?» А там людей 40. Молоді ж усі, танцюристи, бійці. Він каже: «Он того». Сандрик до мене підходить: «Тут тато каже, що потрібно артиста замінити». Як я образився… Пішов. Минув прем’єрний тиждень. Георгій Олександрович репетирує, бачить… І каже синові: «Давай того, хто був». Сандро прибігає до мене: «Ходімо, нумо». – «Не піду». Я теж добрий. «Як не підеш? Ти що, із глузду з’їхав? Тобі кажуть – іди». – «Не піду». Я був у залі, сидів в останньому ряду, але не підходив. Чую, Сандрик до батька підбігає, і – крик: «Що!? Не піде?!»

Звісно, я пішов. І таку мав насолоду, таку насолоду… У нього унікальні абсолютно і мізки, і пластика. Як він показував…

 Показував сам?

– Так. Приголомшливо абсолютно. Я іноді сперечався, але він терпів. Прем’єра, «Современник» приїздить, Галина Волчек і всі актори їдуть подивитися виставу, мхатівці, хтось іще. Бум стоїть такий, що просто… Після вистави банкет. Ідуть вітання, поздоровлення. І раптом Георгій Олександрович піднімає чарку й каже: «Я б хотів запропонувати випити за одну молоду людину, щодо якої я помилявся. І я це знаю». Бачиш: на все життя запам’ятав. Я йому дуже вдячний за те, що ми мали можливість поспілкуватися у виставі.

 Це надзвичайно цінно.

– У мене сльози на очах. Навіть більше, він ставив наступну виставу, за Достоєвським, «Принижені та зневажені», і мене призначив на дві головні ролі: одна негативна, інша позитивна. І я грав в одній виставі негативну, а в іншій виставі якийсь час по тому – позитивну.

 Вам у БДТ не кортіло?

– Я не пам’ятаю, щоб була така жага… Я був захоплений цим театром. Там, звісно, чудові артисти. Ми були молодими, і тема була основна на Театрі Ленінського комсомолу.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

 Із Гончаровим у Театрі Маяковського складно було працювати? Покійний Олександр Лазарєв мені говорив, що він так кричав на артистів, так принижував, він топтався по їхніх душах… Він був великим, звісно, але те, що він виробляв з акторами… Так і було, дійсно?

– Андрій Олександрович Гончаров був відомим. Здавалося всім, що він незрозумілий… Був такий варіант запрошення… Одного разу запросили мене до Гончарова. Я прийшов до нього. «Здрастуйте». – «Здрастуй. Сідай. Як сімейний стан?» – «Одружений». – «А хто вона?» – «Акторка». – «Акторка? Не хочу. У мене повно сімейних пар». Я повернувся – і пішов. Минула певна кількість років, іде Тетяна Дороніна з театру. Було дві вистави величезні, чудові: «Кішка на розпеченому даху» і «Віват, королево, віват». Без неї неможливо, потрібна заміна терміново. І хтось підказав Аллочку [Балтер]. Гончаров попросив її прийти. Аллочка приходить, він запитує: «А хто чоловік?» Здригаючись, вона каже: «Актор». – «Хто?» – «Віторган». – «А, Віторган! Давайте, давайте. А то мені набридли всякі Васильєви ваші…»

Звісно, це була людина дуже потужної енергетики, неймовірної просто. І звісно, ви маєте рацію, коли говорите про те, що він був досить часто грубуватим з артистами.

 Він не кричав, кажуть, тільки на Гундарєву.

 – І на Армена. Тільки троє людей були поза криком: Наташа Гундарєва, Армен Джигарханян і Еммануїл Віторган. Усе інше іноді було так несправедливо, так недобре…

 На Аллу Балтер теж кричав?

– Звісно. Я змушений був колись сказати: «Андрію Олександровичу, якщо ще раз ви підвищите голос у моїй присутності, при всіх, із якими я зараз репетирую, я піду».

 І він?

– Нічого. Спокійно каже: «Продовжуємо». Я сиджу в залі, триває репетиція «Заходу», галаслива така вистава. Я тоді грав Беню Крика й був вільним. А він бігає залою, ходить дуже швидко й кричить увесь час. У театрі ось такі стіни (показує, що стіни були тонкими. – «ГОРДОН») – усе на вулицю чути. Він проходить повз: «Як справи?» – «Добре». – «Ну й добре». І «а-а-а!» знову.

Загалом він чудово до мене ставився й до Аллочки. Коли Аллочка пішла з життя, він дуже тепло… Я не знаю, чи має право людина, яка керує іншими людьми, але це… Навіть деякі театрознавці, які написали не надто солодкі рецензії на виставу театру Маяковського, ніколи більше в театр не заходили.

– Овва!

– Ніколи. Ця група, Гончаров і режисура… Але я особисто до нього відчуваю, безумовно, почуття вдячності.

 Ну у вас такий акторський склад був міцний тоді…

– Дуже.

 Видатний просто.

– Звісно. І Саша має рацію, коли розповідав, як Гончаров поводився. І щодо нього, до речі, теж.

 І до [Світлани] Немоляєвої.

– Немоляєва вирішила піти з театру.

 Знищував просто.

– Я забіг до гримерки – вона сидить, ридає: «Гончаров щойно нагрубіянив. Усе, я піду». Я ледве її вмовив, щоб вона заспокоїлася. Звісно, нікуди не пішли вони…

 Коли Гончаров помер, Театр Маяковського очолив Сергій Арцибашев, дуже гарний артист, на мою думку. Я не знаю, який він режисер і яка людина, але відомо, що ви доклали руку до його призначення, клопотали…

– Так. Коли пішов Гончаров, ми, художня рада, вирішили вмовити управління культури поки нікого не призначати конкретно головним режисером, а давати нам можливість проводити репетиції з тими, кого ми хочемо. Спочатку вони погодилися, а потім раптом телефонує [Михайло] Зайцев, директор театру: «Еммо, завтра збираються всі, і худрада зокрема. Призначення нового головного». Призначили Арцибашева. Я був із ним знайомий. Був театрик невеликий, який він очолював… Ми ходили на вистави, дуже симпатично. І ми хотіли, щоб він був.

 Ви мені розповідали, що для вас Театр Маяковського закінчився, коли ви побачили у бруді під дощем портрети артистів, які раніше грали. Тобто історію Театру Маяковського викинули просто на вулицю.

– Так. Це зробив він, наш головний режисер Арцибашев. Якось не хочеться говорити, адже він пішов із життя…

 Що в Театрі Маяковського після Арцибашева відбувається? Ви стежите?

– Ні. Коли я побачив те, про що ви зараз розповіли… Подвір’я, ще дощ ішов, – і я побачив усі ці портрети… А там же працювала приголомшлива кількість великих режисерів та артистів.

– Із часів [Миколи] Охлопкова ще.

– І до цього. І все це викинули. Господи… Я ледве витягнув портрети, які зараз у мене висять.

 Витягли?

– Те, що міг відновити. А все інше пропало. Ох, я влетів до кабінету Арцибашева – і з криком «Більше кроку мого тут не буде!» пішов. За день зрозумів, що неможливо: театр зупиниться просто. Було, здається, шість вистав, де я грав головну роль. Я повернувся, відновив усіх акторів на мої ролі. А щойно закінчив, я вийшов і вже більше не входив у театр до того, як пішов Арцибашев.

 Слухайте, ну ви вчинок здійснили, я вважаю. Шляхетна людина.

– Та ні, нормальна людина. Мені здається, що це все нормально… Усі ці дрібниці, якими ми іноді займаємося, – така дурниця…

 Але відтоді як відрізало від Театру Маяковського?

– Ні, із задоволенням приходжу сьогодні.

 Приходите?

– Так, звісно. А хлопці тоді, коли я пішов, приходили до нас додому.

 Ви ж поряд жили.

– Так. Свята якісь, завжди пам’ятали дні народження. Й Аллочкин, і мій. І досі це триває. Й Ірочкин… Тож життя тече – і ти ним пливеш.

Моя колишня дружина благала мене, щоб я зник із їхнього життя, тому що дитина бачить телевізор, чує радіо. Тоді ми поїхали з Ленінграда. Була заборона, десятиріччями я не міг спілкуватися з дитиною

 Еммануїле Гедеоновичу, хто найкращий режисер у вашому житті? Ви багатьох бачили…

– Багатьох. Ви знаєте, вони такі різні, вони мені стільки подарували у професії… Тому я не можу виділити Георгія Олександровича Товстоногова, припустімо, або Юру Єрмакова, був такий дуже талановитий режисер … Ні, я не міг би розділити… Можна, я їх усіх докупи посаджу – і вип’ю з ними разом?

 А якщо я вам запропоную назвати улюблених партнерів у театрі й кіно?

– Теж не буду називати, напевно. Вони є, безумовно. Улюблені навіть не ті, які з тобою солодкі. Якраз мене більше цікавить конфліктний бік: чого я недорозумію, чого я не розумію взагалі, що б мені хотілося ще побачити, почути і спробувати це зробити. Ця риса у мені досі є. Та й ваше бажання, щоб я був із вами, теж, напевно, від того, що «хочеться з ним поговорити, а чи може він так цікаво розмовляти?» Не може вже!

 Ви стільки зробили вже у професії. І я думаю, що, напевно, знаєте про свою професію все. Ви перед виходом на сцену все ще хвилюєтеся?

– Так, так, так. І під час вистави хвилююся. Це я знаю точно. Тому що в мене починаються (нерозбірливо).

 Так? Чому?

– Потім, коли я входжу в якийсь стан, це закінчується. Я не знаю, що це таке. Очевидно, якась особиста риса. Щось із фізіологією не те.

 Понад 150 ролей у кіно…

– …так…

– …величезна кількість фільмів, серед яких були й зоряні, й прохідні, і ті, яких ви напевно вже й не пам’ятаєте. Чи є роль, яку ви могли б назвати найулюбленішою?

– Дуже багато було матеріалу, завдяки якому я у професії діставав більше задоволення і чогось навчався, безумовно. Напевно, усе це починалося… Фільм був такий, як на мене, шість серій у ньому було: «І це все про нього».

 Аркадій Заварзін?

– Так. Уперше в Радянському Союзі зняли шестисерійний фільм.

 Ви з Костолевським грали.

– Так. Ігор грав комсомольця, а я – колишнього кримінальника.

 «Сережка ольховая, легкая, будто пуховая» – там ця пісня була. Гарний фільм.

– Так. І чудова група артистів. Вона величезна була. І молоді всі, моторні дуже.

 І [Євген] Леонов грав там, здається?

– Так, так.

 А роль у фільмі «Чародії» – найпопулярніша, напевно?

– Серед глядачів, напевно, найпопулярніша. І правильно. Тому що там немає жодного конфлікту. Там чудово співають і танцюють.

 Припустімо, ви випадково ввімкнули телевізор – і побачили себе в якійсь із ролей. Які думки у вас?

– По-різному, звісно. Маю сказати, що я в цей час більше дивлюся на партнерів. Мені цікаво, як вони… Але те, що я кажу собі: «А, чорт, шкода, треба було зробити інакше», – звісно, буває.

 Досі?

– Звісно.

 Ви можете зіграти все?

– Я сподіваюся, що прожити можу, так.

 Будь-яку роль?

– Будь-яку.

 Для цього артисту розум потрібен? Чи досить якоїсь внутрішньої інстинктивної глибини? Мені казали, що, припустімо, Микола Олімпійович Гриценко, великий актор, не вирізнявся особливими інтелектуальними даними.

– Чули про це.

 Євген Олександрович Євстигнєєв теж. Але було якесь тваринне розуміння, як потрібно грати абсолютно різні ролі. Вам що потрібно для того, щоб грати?

– Я думаю, що якщо відійшов від тих, кого ви називали, то зовсім недалеко. Неподалік я зовсім.

 Та годі!

– Справді, справді. Тому що для мене внутрішній стан, нерви, крівця важливіші за мізки. Я дуже покладаюся завжди на режисуру. Це їхні мізки.

 Тобто артисту розумним та освіченим бути не обов’язково?

– Освіченим – бажано.

 А розумним можна й не бути?

– Можна й не бути.

 Я усміхнувся чому? Аллу Демидову я запитав: «Акторові потрібно бути розумним?» Вона сказала: «Навіть двірнику потрібно бути розумним, щоб добре мести вулицю».

– Вона дуже мудра жінка.

 А ви стверджуєте протилежне. Виявляється, можна й не бути розумним акторові.

– Можна. Мені так здається. Я можу й помилятися.

 Були актори, дивлячись на роботи яких у театрі й кіно, ви починали плакати або з вами ставалося щось неймовірне всередині, які доводили вас до якогось стану?

– До такого стану не доводили, але хвилювання, сльози – це було, безумовно. Той самий Гриценко, із яким я мав щастя познайомитися… У мене навіть є подарунок від нього: підлогові ваги.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

 Ми вже говорили про вашу зовнішність, про почуття гідності, яке взагалі рідко в кого є, в очах, у фігурі – у всьому. Я уявляю, як вас обступали жінки все життя. А ви часто закохувалися?

– У наймолодший період життя: – я маю на увазі інститут, школу, драмгурток… Після четвертого класу я вступив до драматичної студії в палаці піонерів.

 Драмгурток, фотогурток…

– Так, так, так. Я до четвертого класу завжди отримував похвальні грамоти після закінчення. Після того, як я вступив у драмгурток, ледве мене на «трійки» вивезли.

 Закохувалися в період юності часто?

– Ні. Я сам про це хотів сказати. Зайнятість була така в цьому драмгуртку, що вкрай рідко можу згадати, у будь-якому разі зараз… Але я пам’ятаю ту дівчинку, із якою я ходив берегом Волги. Це в Астрахані було. Пам’ятаю чудово. Але жодних не було таких – ох! – спалахів. Це вже пізніше значно сталося.

 Ваша донька Ксенія від першого шлюбу… Я бачив програму на російському «Первом канале» кілька років тому… У вас досить складні стосунки були. Ви не спілкувалися 30 років, здається.

– Коли я пішов із дому, то моя колишня дружина, мама Ксюші, благала мене, щоб я зник із їхнього життя, тому що дитина бачить телевізор, чує радіо. Тоді ми поїхали з Ленінграда.

 Зараз є якесь спілкування з донькою?

– Ви знаєте, це така складна й сумна історія… Була заборона, десятиріччями я не міг спілкуватися з дитиною.

 Жах!

– Під забороною все було. Маю вам сказати, що Аллочка, моя дружина, теж була дуже обережною. Вона не хотіла до моєї першої сім’ї наближатися зовсім. А ось Іринка, яка сьогодні відновила наші сімейні стосунки. Приголомшливо абсолютно.

 Дивно, як буває, так?

– І так було тепло, і так було добре, так було чудово в усіх планах… Мали до нас приїхати діти. Ми їх запрошували ще раз у Москву.

 Донька й онуки, так?

– Так. Я ж не бачив правнуків. Онуку я бачив, а правнуків – ні. Й Іринка все зробила. Це просто… І такий був зв’язок. Ми приїжджали на Валаам до них, вони приїжджали до нас, і ми їх так приймали, і Максимко наш теж так їх опікав усіх… Потім вони поїхали. І ми домовилися, що вони приїдуть тоді-то й тоді-то. Зателефонували: «Усе нормально? Люди, готуйтеся потихеньку». Іринка телефонує своїй подрузі й каже: «Ось мої мають приїхати діти». – «Як «мають»? Вони тут». Можете собі уявити, що це була за пауза. Вони приїхали, не сказавши нам, на телебачення. А телебачення, особливо в ті часи… Сьогодні воно теж досить «цікаве». Але на той час – просто катастрофа. Телевізор дивимося – полив відбувається такий… Ні за що.

 Відтоді все?

– Я не можу. Я, напевно, помиляюся. Напевно, треба якось відновитися знову.

 Вам боляче?

– Дуже. Мені дуже шкода і себе, і мою сім’ю, й Іринку, яка стільки зусиль доклала для того, щоб було добре. Усе, що можливо. Вони жили на периферії, а ми ж столичні штучки. Усе – одяг, їжа, взуття… Але річ навіть не в цьому, звісно. Зрозуміло, не в цьому. Річ у тім, що кровиночка поряд тут іще.

 Еммануїле Гедеоновичу, цю програму подивляться мільйони людей. Я абсолютно не сумніваюся, що її подивиться й ваша донька. У вас є можливість щось їй сказати. Якщо ви хочете.

– Ні-ні, вона знає, що б я хотів сказати. Я можу сказати лише одне. Є тільки одне бажання, що назавжди збереглося, мої любі: щоб ваше життя було тим життям, яке вам подобається, щоб ваше життя давало вам те, із чим ви йдете цим світом… Ми вас дуже любили.

Максим приходить до мене й каже: «Хлопці просять твоє ім’я й по батькові у виставу «День виборів». Я розлютився: «Вони з глузду з’їхали? Візьміть «Іван Сергійович» або «Семен Іванович». Який «Еммануїл Гедеонович»? 

 Ми з вами в центрі Києва, міста, у якому народилася ваша друга дружина Алла Балтер. Дуже красива жінка, чудова актриса.

– Людина дивовижна.

 Ви часто її згадуєте?

– Завжди. Дуже багато людей її пам’ятають і приходять до нас. І ми приймаємо людей, святкуємо день народження й день її смерті. Які цікаві люди… Аллочка йде з життя. Природно, не поставиш відразу пам’ятник. Треба щось придумати щодо цього. Мучився жахливо. Кого тільки не залучав: архітекторів, художників… Ну немає – і все. Рік минає – я чую вже репліки: «Як вам не соромно? Не поставили досі пам’ятника». А я стрибаю по всіх… Випадково входимо – я навіть не пам’ятаю, із якого приводу, – у будинок, і я бачу статуетку… Ну таке повітря Аллочки… Не її буквальна схожість, а повітря… Як ми мучилися, щоб викупити це. Місяць. Усе, що було, – усе віддали. Стоїть зараз чудово.

 Алла Балтер дуже важко, болісно помирала, але до останнього виходила на сцену. Усе це було на ваших очах, на ваших плечах. Ви дуже гідно й мужньо поводилися. Коли ви все це бачили, про що думали?

– Я думав тільки про те, що все це обов’язково має минути, що все буде добре. Обов’язково. Безумовно, це біль, це відчай: коли бачиш людину, яка перебуває в жахливому стані. Але надія… Тим більше, що доказом є я сам. У мене ж був рак.

 Ви перемогли рак?

– Так. Завдяки не тільки лікарям – Аллочці. Вона знала про цю хворобу, здається, більше за професіоналів. Ані на секунду не відходила.

Ми боролися за Аллочку три роки. Минає рік – ніби все нормально. Виходимо на сцену, граємо. Усе гаразд. Але бах!.. Це сум вічний. Але пам’ять теж, безумовно, назавжди. Я дуже вдячний моїй теперішній родині, що вони з такою шляхетністю, із такою теплотою ставляться до моєї пам’яті.

 Теж дивовижна рідкість!

– Так. Іноді я можу навіть щось забути, а Ірина каже: «Почекай. Сьогодні яке число? Сьогодні ж день народження». До речі, 23 серпня був день народження Аллочки. Ось Іринка згадала, а я забув, закрутився.

 Іронія долі: першого чоловіка Алли Балтер теж звали Еммануїлом.

– Точно!

 Ви з ним зустрічалися?

– Збоку, я його бачив більше, звісно.

 Він теж актором був?

– Ні. Він був воротарем, грав у сімферопольській «Таврії».

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

 У вас із Аллою Балтер дуже талановитий син Максим.

– Максимчик!

 Хоча кажуть, що коли батьки талановиті, син або донька вже такими талановитими бути не можуть, а він, бачте, спростовує цю тезу.

– Це батькам треба повчитися ще в дітей.

 Він чудовий актор, не просто «Актор Акторич», а людина, це видно, глибока сама собою. Ви йому намагалися передавати ази професії? Чи він сам собою до них ішов?

– Сам. Усе сам. Жодних повчань. Щоправда, одного разу я його залучив до вистави, у якій ми вдвох грали. Залучив тільки тому, що п’єса про батька й сина. Я нарешті сказав: «Фух, як добре, що Максим – артист…» А так – усі нервували: «Як він буде? Що він буде?»

 Але ви можете сьогодні сказати, який Максим артист? Ви його визнали як колега колегу?

– Так, безумовно.

 Гарний артист?

– Я думаю, що дуже гарний. І дивлячись на те, як він працює на сцені або на екрані, іноді думаю: «Овва! Треба цього повчитися».

 Ось так навіть?

– Звісно.

 У кіно ви часто спостерігаєте за ним?

– Досить часто. Іноді я пропускаю фільми.

 Але фільми «День виборів» і «День виборів – 2», де весь час передавали привіти від Еммануїла Гедеоновича, ви дивилися?

– Це наша історія. Максим приходить до мене й каже: «Хлопці просять твоє ім’я й по батькові у виставу». Це коли вони репетирували ще. Я кажу: «Вони з глузду з’їхали? Візьміть «Іван Сергійович» або «Семен Іванович». Який «Еммануїл Гедеонович»?» – «Вони тебе дуже просять. Будь ласка». А я знав навіть батьків цих артистів… Там суцільні одесити й кілька інших.

 Той самий Хаїт.

– Так. Тому я дав згоду. Досі найпопулярніша моя роль – це Еммануїл, за чутками.

 Я опублікував наше з вами фото в Instagram. Підписав «Еммануїл Гедеонович». І хтось написав: «Так це той самий Еммануїл Гедеонович із «Дня виборів».

– (Усміхається.)

 Коли ваш син Максим одружився із Ксенією Собчак, ви до цього як поставилися?

– Чудово. Я знав Ксенію Собчак, коли вона була маленькою дитиною. Був знайомий із її батьками. Вони в Ленінграді бували часто на виставах, і ми там спілкувалися, ще відтоді, коли Анатолій ще не був губернатором. Унікальна сім’я.

 Мені здається, що Ксенія безмірно талановита. Коли вони почали разом жити, зверталися до вас по поради?

– Я дуже скромний у цьому сенсі. Мені здається, що ті поради, які я міг би дати, – вони датовані XIX століттям. Або XVII століттям.

– І з Людмилою Борисівною [Нарусовою] ви товаришували?

– І досі товаришуємо. Усі дні народження – обов’язково. Нещодавно в онука був день народження – ми були там.

 Вона вам розповідала, що її дідусь був рабином?

– Так, звісно.

 Коли Максим і Ксенія розлучилися, ви дуже хвилювалися?

– Маю сказати, що я ніяк не хвилювався. Хвилювання чи не хвилювання – нехай будуть Максимкові, його сім’ї. Але вони прожили певну кількість часу і, безумовно, одне для одного зробили щось дуже гарне…

 Подарували вам онука прекрасного.

– Такий хлопчак… Просто шикарний. А сьогоднішні стосунки… Зідзвонюємося. Іринка дуже любить поговорити із Ксюшею. Вона буває дещо різкуватою. А хто не буває? Я сам іноді можу.

 У Максима є свої думки. Ви з ним сперечаєтеся іноді про політику? Чи намагаєтеся взагалі не чіпати цієї теми?

– Ні. Не сперечаємося зовсім. Якщо я щодо якоїсь події роблю голослівне оголошення, а йому це не подобається, він одразу телефонує: «Тату, не роби цього, будь ласка. Не роби цього. Ти говориш так, а більшість, на жаль, думає інакше». Ні, я дослухаюся до нього. Він дійсно дуже розумний. Він у маму, в Аллочку.

 Я думаю, що ви дуже багато доброго і гарного зробили протягом життя. На схилі років, якщо можна так сказати, Бог вам подарував чудову дружину. Як ви з Іриною познайомилися?

– Ой, це було дуже давно… Ще за часів, коли Аллочка була живою, ми спілкувалися, компаніями зустрічалися. Потім на рік-два зникали, бо своє життя. Ірочка – така людина, дуже тепла, затишна й велелюбна. Вона любить людей. Це приголомшливо.

Іринка випадково дізналася, що Аллочка хвора. Одразу знайшла мене, зателефонувала, запитала. Відповів, що там катастрофа. Й Іринка постаралася зробити все, щоб допомогти Аллочці. Я їздив дуже далеко до Аллочки, возив їжу трамваями, авто. Я сам не керую авто.

 На Каширку (Національний медичний дослідний центр онкології в Москві. – «ГОРДОН»)?

– Ні, ще далі. За місто. Я попросив перевести. На Каширці вона лежала на 20-му поверсі. Тільки небо стирчить – і все. Я попросив – і Міша Швидкой – йому вдячність, він тоді був міністром…

 …так, міністром культури…

– …перевели за місто, на повітря. Тоді Аллочку можна було возити на інвалідному візку – вона бачила дерева, пташок…

 Ірина молодша за вас на 23 роки. Це велика різниця у віці?

– Для мене до 79 років була не велика.

 Що сталося у 79 років?

– Я жартую. Іринка молодчина. Вона дуже тактовна в цьому сенсі. Ніколи не дозволить собі сказати, що превалює вік. Не тільки в моїй присутності, а взагалі.

 Ірина вас, сформовану людину, змінила?

– Я думаю, що так. Не скажу, що «ах, просто розкрила». Але, безумовно, її присутність моєму життю щось дала. Я став уважнішим до людей. Став розуміти, напевно, як ніколи, що це почуття руки одне одного – воно, виявляється, довговічне дуже. І твоє почуття… Якщо та рука, яка була до цього, зникає з твого життя і з’являється нова, ти раптом розумієш, що тобі так хочеться, щоб це було присутнє… Ось це Іринка.

Рішельєвською ідемо з дідусем – я дістаю сигарети й сірники, прикурюю. Він кричить: «Люди, ви подивіться на цього ідійота! Дивіться, що він робить! Як він прикурює! Хіба можна так? Сірка влучить в око»

 Разом з Іриною ви зробили те, що вселило надію в мільйони людей на всьому пострадянському просторі.

– Зрозуміло.

 У своєму віці ви зважилися на двох дітей. У вас дві приголомшливі дівчинки. Етель, два з половиною роки, і Клара, якій виповнився рік. Одна краща за другу. Чудові дві красуні, які постійно з вами. Скажіть, будь ласка: як це – у вашому віці стати батьком маленьких дівчаток?

– Маю сказати, що коли з’явився Максим, зайнятість була така пекельна… По три фільми на рік, по 20 вистав на сцені… Як очманілий.

 Виріс без вас.

– Практично він ріс без мене. Сьогодні я щодня можу помацати це тільце. Щодня можу почути чи то крик, чи то плач. Розумієте? Щодня. Це дуже чудово. Я безмежно вдячний Іринці за те, що вона зважилася на це. Раніше вона не могла цього зробити у зв’язку з хворобою, але зараз… Це буде така мама, коли вони подорослішають… Я абсолютно переконаний.

 Майже 81 рік. Не страшно, коли дві маленькі дівчинки?

– Не страшно. Коли вони переді мною, я свого віку не відчуваю. Не знаю, скільки мені.

 Ви з ними панькаєтеся?

– Відносно. Я менш терплячий. А потім самому так незручно стає, жахливо… Раптом підвищити можу голос на те, що Етелька що-небудь зробила не те, там, розлила щось. Але вони молодці: на це мало звертають уваги.

 Як Максим ставиться до молодших сестер?

– Дуже добре. На жаль, не так часто, як хотілося б, бачить. Особливо зараз, у цей період: узагалі ж не зустрічаємося.

 Що він вам сказав, коли Етель з’явилася? Я б захопився.

– Він вражений був просто. Він чудово з ними спілкується телефоном… Я маю сказати, що, звісно, ця увага Іринки до всіх… До мами своєї вона просто… Так би кожна донька. Взагалі до будь-якої людини. Вона ні на секунду телефона з рук не випускає. Хтось телефонує – по лікарях треба: «Поїдемо». Добре, що в нас стільки знайомих людей найрізноманітніших професій. Ми звертаємося і до юристів, і до лікарів.

 Ось у такому віці дві маленькі доньки – це продовжує вік, на вашу думку?

– Я дуже сподіваюся на це, безумовно. Не можу гарантувати.

 Але у вас же в сім’ї довгожителі були, так?

– Так, звісно. Ми збиралися на день народження дідуся, 100-річчя.

 100-річчя!

– В Одесі, так. Його з Рішельєвської, 28, перевели в іншу квартиру, однокімнатну. Він був сам, увійшов, спіткнувся – і зламав шийку стегна.

 У 100 років?

– Усі збиралися до нього на 100-річчя. Тато, мама – усі ми. Усе вже було підготовлено. І буквально перед днем народження цей випадок. І він помирає.

 Ви його добре пам’ятаєте?

– Так, чудово.

 Чим він займався?

– Він усе життя, здається, років із 15 до 85 чи до 87 працював токарем. Унікальний. У нього раціональні пропозиції просто стосами бігли. Я з ним гуляв… Приїхав на канікули. Рішельєвською ідемо – я дістаю сигарети й сірники, прикурюю. Він кричить: «Люди, ви подивіться на цього ідійота!» – «Дідусю, ну перестань, тихіше». Він починає пітніти, червоніти… «Дивіться, що він робить! Як він курить…» І відразу натовп. Одеса ж! «Як він прикурює! Хіба можна так? Сірка влучить в око. Ось так треба». І всі починають показувати, як треба прикурювати.

 Як дідуся звали?

– Абрам.

 Просте російське ім’я.

– Ось, токарем пропрацював, треба ж, усе життя, стільки років… Він працював на молочному комбінаті в Одесі. Приїжджаючи на канікули, ми зрештою діставали ангіну. Дідусь брав нас із собою на комбінат. Виносити морозиво не можна – треба їсти там. Ми з Вовою, старшим братом, пожирали. І – ангіна. Бабуся його вбивала.

 А морозиво тоді смачним було?

– Дуже.

 Відчуття віку, Еммануїле Гедеоновичу… Я не сумніваюся, що ви напевно щороку про це думаєте. І приходять напевно філософські думки. Як ви відчуваєте свої роки? Що думаєте про свій вік?

– Я, на превеликий жаль, про вік думаю зараз частіше, ніж будь-коли. Можливо, це пов’язано з тим, що стільки часу не працював. Я частіше раптом починаю розуміти, що якось не так ходжу, якось не так сів, як зазвичай, чогось сутулитися почав значно більше… Це я ловлю. Раніше не ловив. Може, це й було, але я цього ніколи не відчував. Сьогодні я це відчуваю фізично. Раніше не відчував. Я займався спортом: водне поло, баскетбол, волейбол. Тому так довго тримався фізично. Сьогодні – слабак…

 А що у вас краще зараз, ніж було раніше?

– Усе. Діти, дружина, ви, ми – усе!

 Ми робили з Андрієм Мягковим інтерв’ю. Уже згасли софіти – і він мені почав розповідати про операцію на серці, яку йому зробили. І він мені сказав: «Ви знаєте, я про смерть щодня думаю». Помовчав трошки й після паузи сказав: «І щоночі». І ось приїхала Людмила Марківна Гурченко, ми з нею дружили. Вона завжди мене розпитувала: «Які інтерв’ю ти робиш зараз? Що нового?» І я їй розповідаю: «Ось Андрій Мягков сказав, що про смерть щодня і щоночі думає. Вона на мене подивилася й каже: «І я про смерть щодня думаю». Зробила паузу й додала: «І щоночі». Ви думаєте про смерть?

– Я про смерть не думаю жодного дня.

 І, відповідно, жодної ночі?

– Вона підійде тоді, коли повістку надішлють. Ні, не думаю про це. Не хочу просто думати. А як я можу думати про смерть, коли ці дива переді мною?

 Дітей треба ставити на ноги, так?

– Так. Три жінки: Ірочка і дві дівчинки.

 Я хочу із захопленням сказати, що ви й надалі перебуваєте у чудовій акторській, творчій формі. І далі знімаєтеся. Ви приїхали до Києва зніматися, ще не встигли закінчити роботу над одним фільмом – одразу надійшла пропозиція зніматися у другому. Ще не почали зніматися у другому – уже запропонували зніматися у третьому.

– Так.

 Я знаю, що ви знімаєтеся у фільмі Валентина Опальова на «Укртелефільмі».

– Так. Це вже не перший фільм. Ми з ним працювали й раніше.

 Другий фільм – Влад Ряшин запросив, так? Уже й у третій фільм вас запросили. Тобто не відкидаю, що ви оселитеся в Києві?

– Ні, на жаль. Немає площі в нас.

Фото: Ростислав Гордон / Gordonua.com

 Узагалі приголомшливо, коли актор, якому незабаром буде 81 рік, нарозхват. Слухайте, можна тільки заздрити!

– Я вам дуже вдячний. І тим, хто запрошує, і вам особисто. Безумовно, вдячний і за сьогоднішнє наше з вами спілкування. Тому, якщо є можливість, запрошуйте.

 Еммануїле Гедеоновичу, дякую вам дуже за інтерв’ю. Величезне дякую вам за зіграні ролі, які стали класикою радянського й російського кіно, і стануть класикою українського кіно, сподіваюся. Значно більше дякую вам за те, що ви дали надію мільйонам людей, які побачили, що, виявляється, й у 79–80 років можна, щоб з’являлися діти, можна їх виховувати. І це нормально. Отже, надія є в багатьох.

– Мої любі, народжуйте! Це продовження вашого життя.

ВІДЕОВідео: В гостях у Гордона / YouTube

Записав Микола ПІДДУБНИЙ

Источник

Похожие статьи

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Кнопка «Наверх»